Фоер нагадує мені Прохаська. Він також вміє вигадувати надзвийчайно красиві і водночас болючі історії кохання. Цього разу мене вразило, як Янкель закохався у жінку, котру вигадав для своєї прийомної доньки.
"Це було неминуче: Янкель закохався у свою жінку, котрої ніколи не бачив. Він прокидався вночі, щоби відчути вагу її тіла, котре не лежало на ліжку поруч із ним, до найменших деталей пам'ятав звичні жести, котрі вона ніколи не робила, сумував за відсутньою вагою її відсутньої руки на його надто справжніх грудях, що робило його удівецькі спогади ще більш переконливими, а його біль ще сильнішим. Він відчував, що втратив її. Він таки її втратив. Уночі він перечитував листи, котрі вона йому ніколи не писала."