Мабуть цю книжку було варто читати років 10 назад - бо зараз, не про українців ця книжка - я не знаю таких українців, як в цій книжці. Чи то ненависть, чи то taff love до нації, але жалість та зверхність пані Забужко дещо дивують. Особливо, стосовно тези "поїхати за кордон -отримати свободу та нормальне життя". Вона вірна у 90-х, мабуть, про які написану цю книгу. Але для мене це як easy way. Слабо жити в Українї і не їхати? наступити на горло амбіціям та гордині?? Що за фігня, "тікати за кордон" - оце любов до України? Люблю нашу діаспору, яка завжди вчить, якою мовою говорити, як жити, з ким дружити... Пані ж Оксана оті часи, коли вибачте, жрати не було чого, місяцями зарплатню не платили - провела у Америці. То чи знає вона реальне українське життя? Чи пише зі своєї колокольні?
Стосовно жіночої лінії - тут питань нема. Нелінійний хід розповіді - браво! Я зачарована. Правда.
"Бажання вирватись - іще не свобода!"
"Тiльки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму любов?"
"Не конче встромляти гострого ножа — щоб бути винуватим, цілком достатньо народитися".
"...йолки-палки, ми ж були вродливим народом, ледi й джентльмени, вiдкритозорим, дужим i рослявим, самовладно-мiцно вкорiненим у землю, з якої нас довго видирали з м'ясом, аж нарештi таки видерли, i ми розлетiлись, розтрусились по всiх широтах обстрапаним пiр'ям iз розпоротих багнетами подушок, наготованих, було, на придане, - ми-бо все чекали свого весiлля, вишивали собi пiсень, хрестиком, слово до слова, i так упродовж всенької iсторiї, - ну от i довишивалися".
"Бо що є рабство, як не iнфiкованiсть страхом, – вона пiдсовує пiд лiкоть розгорнутого блокнота, напiвсписаного такого гатунку афоризмами, вiд яких – нi тепло, нi холодно, як у пiдручнику з формальної логiки. Рабство є iнфiкованiсть страхом. А страх убиває любов. А без любовi – i дiти, i вiршi, й картини – все робиться вагiтне смертю. П’ять балiв, дєвушка. You have completed your research".
"на все то треба вмiння - бути хворим, бути самотнiм, бути бездомним: все то мистецтва, i кожне вимагає хисту й труда. Fine, будемо вчитися"
"є речi, страшнiшi за смерть, i я їх знаю"
"... всi ми тут самотнi, вiльнi й самотнi, це прекрасно — творити собi життя саморуч, це страшно — творити собi життя саморуч ..."
"Схiдний фаталiзм, еге ж, - у росiян це є, з нами гiрше, складнiше, ми, власне, нi се, нi те, Європа встигла заразити нас мутною гарячкою iндивiдуальної хотi, вiрою у власне "можу!" - одначе пiдстав для його справдження, чiпких структур, котрi б те "можу!" пiдхоплювали й тримали, ми нiколи не виробили, шамотаючись вiками на днi iсторiї, - наше вкраїнське "можу!" самотнє i тому безсиле. Амiнь"
"Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт жiнкою (та ще й в Українi!)"
"...бо вітчизна - то не просто земля народження, правдива вітчизна є земля, котра потрапить тебе вбивати - навіть на відстані, подібно як мати повільно й невідворотно вбиває дорослу дитину, утримуючи її при собі, сковуючи їй кожен порух і похил власною обволікаючою присутністю".
" український вибір – це вибір між небуттям і буттям, яке вбиває, і ціла література наша горопашна – лиш зойк приваленого балкою в обрушенім землетрусом домі: я тут! я ще живий! – та ба, рятувальні команди щось довго дляються, а самому – як його викопаєшся?"
"я - той останній, хто приходить по бенкеті й за все розплачується"
"Взагалі все, що українці здатні про себе повідати, — то як, і скільки, і на який спосіб їх били: інформація малоцікава для сторонніх, одначе, коли більше нічого ні в родинній, ні в національній історії не нашкребти, то мало-помалу звикаєш пишатися саме цим - адіть, як нас били, а ми ще не вмерли, - кембріджські приятелі лягали зо сміху, коли ти перекладала їм початок національного гімну, Ukraine has not died yet. - «What kind of anthem is that?» -ай справді, ні фіга собі заспів і тому так, радій, що не вмерла.."
" Якоб Бьоме: коли диявола спитали, чому він залишив небеса, він відповів, що хотів бути автором"
июнь 2014